Сценарій виховної години у 6-7 класах Дубівської загально освітньої школи І-ІІІ ступенів.

Класні керівники: Кузмичова Ольга Оксентіївна та Кузьмичова Анастасія Іллівна

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ

                                                                           Я хочу тут жити,

                                                                         А не вмирати

                                                                                            Кузьма Скрябін

                                                                                          (Андрій Кузьменко)

Усе розпочинається з любові :

І день, і щастя,

І життя, й сама любов…

Усе розпочинається з любові,

І як любов, усе повторюється знов.

    Кожна людина потребує любові, чекає її, прагне.  

    Любов – найбільша цінність життя. І коли зустрічаються двоє - це найсвятіше, найтаємніше, найпрекрасніше почуття, яке є початком нового життя. Отже, життя починається з любові… А життя – це дар. І він подарований тобі, людино. Життя – тобі.

    У  маленькому далекому таврійському селі Дубівка на Херсонщині зустрілися двоє гарних, молодих, щасливих людей – Світлана і Сергій. Покохали один одного з першого погляду і на все життя.             

    Зустрілися, щоб бути разом у горі і в радості – одружитися, завести щасливу сім’ю, народити дітей, плекати їх, а потім чекати онуків і правнуків.

    Зустрілися і зрозуміли, що це назавжди. 

    А від великого кохання, як відомо, народжуються особливі діти.

    Чекало молоде   подружжя свого первісточка. І послав їм Господь радість – лелеки принесли синочка – гарного, як сонечко, якого назвали Віктором, що означає «переможець». Любили понад усе на світі ! Росли в родині ще троє синів, але старшенький був несхожий на інших – виростав турботливим, добрим мрійником, ніжним, справжнім «помагайчиком». Любив матусю, татуся, рідних, завжди був усміхненим і веселим. Справжня відрада батькам !

    Коли підріс, став першокласником, із задоволенням ходив до школи, любив братиків, шанував дідуся й бабусю, цінував батьківську любов, дарував подарунки і квіти матусі, подобався дівчатам і однокласницям. А ще завжди помічав добро і зло. Захищав менших, ніколи нікого не ображав, бо вважав, що життя – це найвища цінність. Його треба берегти, воно дається лише раз…

    Життя кожної людини унікальне й неповторне.

    А роки летіли… Ось Вітя і випускник. А коли постало питання життєвого вибору, довго не роздумував. Вирішив, що головне в житті – бути Людиною, робити добро іншим.

    Віктор закінчує технікум, працює, радіючи кожному прожитому дню, весняному ранку, ніжному паростку травички, першій бруньці, квіточці, пташині.                                                                                                        1

Яка ж то радість –

Дочекатися весни,

І після довгої холодної завії

Зустріти сонце ніжне, золоте, 

Яке не тільки світить, а ще і гріє.

Побачить, як цвітуть

Сади на рідній Україні.

Це таке щастя, це така краса,

І так потрібно це усе людині !

    А життя йшло вперед. Бачив хлопець скільки навколо зла, зрозумів, що хтось мусить стати на захист миру на землі, хтось мусить оберігати людей від лиха.  

    І тоді Віктор стає миротворцем.

    У складі Миколаївської 97 окремої аеромобільної бригади вирішує боронити людство від неправди, зла, війни.

Якщо не я, то хто врятує Землю?

Красу, добро, людей, дітей – усе,

Хто подарує щастя, сонце, тишу,

Хто мир і спокій людям принесе ?  

    Віктор Ковальчук виконує миротворчу місію ООН у «гарячих» точках планети : Косово, Македонії, Хорватії, Ліберії, на території інших країн. Грамоти, подяки, дипломи, листи отримують батьки від командування. А в селі цього майже ніхто не знає. Наскільки скромною і благородною Людиною виріс син !

    І, мабуть, як вдячність за такі чесноти нагороджує його Бог найпрекраснішим почуттям – коханням. Зустрічає хлопець ту дівчину, заради якої готовий дістати зірку з неба, літати вище хмар, яка зробила його щасливим і крилатим.

Кохання…Як його збагнути,

Як зрозуміти сенс його і суть?

Але воно приходить неодмінно,

Його на крилах лебеді несуть.

Оті, від кого вірність лебедина,

Які красиві, як сама любов,

Тоді крилатою стає людина,

І хочеться літати знов і знов.

Сміятись, вірити, добро творити,

Чекати здійснення юнацьких мрій…

Кохану більше, ніж життя любити,

І бути вірним тільки їй одній.                                                2

    Любов батьків народила іншу. Любов вічно жива. А там, де любов, там щастя, радість, надії. Від кохання у Віті виросли крила. Так би жити і жити, зустрічати щасливі світанки, радіти сонячним дням, обіймати кохану дружину тихими вечорами, ніжно пригортати її до свого серденька.

    Від великої Любові зародилося ще одне життя. Як чекав Вітя донечку, як хотів обійняти своє янголятко, бо і сам був янголом-охоронцем. Недаремно улюбленим кольором його був білий колір. Колір миру, добра і спокою.

    Та не так сталось, як гадалось. Там де живе добро, завжди з’являється зло. Чому ? Бо поряд існують день і ніч, білий колір і чорний, мир і війна …

    Загрожує ворог рідній Україні. Чи може він, той хто взяв на себе місію миротворця, стояти осторонь у такому важку годину ? Залишає хлопець кохану дружину, яка носить під серцем його кровиночку, краплинку його доброти і стає на захист рідного народу.

Нависли чорні хмари

Над моєю долею, 

Прилетіли чорні круки

І грозять неволею.

Хто ж на захист стане

Рідної землі ?

Хто врятує матір, тата,

Спокій, мир, добро,

Хто кохання порятує

І зупинить зло ?

    А ворог лютує. Запалали села і міста, гинуть мирні люди, стогне й плаче рідна українська земля.

    Віктор Ковальчук, як справжній патріот рідного народу, йде на  захист Вітчизни, боронить Донецький аеропорт . «Кіборги» не бояться ні «градів», ні мін, ні автоматів, бо за ними правда, бо за ними рідний край, і вони не мають права відступати. Бо така їхня місія на цій землі, у кожного за плечима рідна сім’я, матуся, діти, бо за ними – доля України, її народу .

Вони могли обрати інший шлях, -

Тихенько жити, як багато хто.

Та як дивитись в очі побратимам ?

Як зрадити тих хлопців, із якими

Разом пройшли ну майже півпланети,

Щоб жило кохання на землі ? 

    У такі години, мабуть , перевіряється сутність людини, її совість, вірність обов’язку. І тоді цінність життя однієї людини тихенько відходить на задній план. А наперед виходять Честь, Совість, Обов’язок.

    І тоді,  як підтримка, як розрада, прийшла до Віті звістка про те, що у далекому Миколаєві народжується довгождана донечка. Молодий татусь мліє від щастя. А друзі , справжні бойові побратими, так хочуть щоб він побачив немовлятко. Командування відпускає Вітю додому. Радість не має меж. Обіймав дружину, цілував, тулив до серця маленьку крихітку. І обіцяв, що скоро повернеться… 

    Не міг не повернутися, адже чекали його уже двоє найрідніших людей – кохана дружина і маленька доня. Ось воно щастя, ось вона любов, ось вона -  вічність життя.

    А в далекій Дубівці довгими ночами молилася матуся, мовчки просив Бога тато. Вуста шептали єдине слово : « З б е р е ж и…»

Збережи синочка, Отче наш,

Збережи від смерті і від куль,

Щоб живим вернувся він до нас,

Щоб із нами завжди поряд був.

    У серці, у душі жила надія.

    А війна робила свою чорну справу. Гострою косою косила молоді життя, не маючи нічого святого за душею. 

І настав той чорний – чорний день –

День скорботи, суму і печалі

Над осінньою землею, ніби тінь,

Журавлі тривожно проячали.

Хто ж покликав вас в тривожні сни,

Хто той смуток по землі розносить ?

Це тривожна осінь, як сновида,

У домівки жаль і біль приносить.

    Осіннього дня 30 жовтня в одному з боїв захистив своїх солдатів, прикривши власним тілом, колись такий щасливий, повний надії на щастя молодий командир. Обірвалося трагічно ще одне життя. Так загинув добрий, ніжний хлопець, герой-захисник, патріот України Віктор Сергійович Ковальчук.

    Пройшовши півсвіту і залишившись живим, загинув у ріднім краю, захищаючи свій народ від колишнього братнього народу. Як же так? Іронія долі ? Чи страшний оскал смерті ?

    А людина народжується для життя. І матері народжують дітей не для війни! Не для війни !!!

    Віктор був  великим життєлюбом, мав багато друзів, дуже любив рідних, а з яким азартом ходив на стадіон, був вболівальником, любив футбол, волейбол, вчився на вчителя фізкультури, мріяв стати тренером, хотів у мирному житті присвятити себе такій мирній професії. Хотів присвятити себе спорту. Де б не був, чи то на бойових навчаннях чи у мирному житті, завжди грав у футбол. Це було його захоплення, яке приносило відраду, прибавляло сил, надавало радості, задоволення.                                                               4

    Чому жорстока доля – злодійка завжди забирає найкращих ?

    30- річний десантник, спокійний хлопець, «золотий» люблячий син, такий турботливий чоловік, дбайливий татусь, чуйний брат, ніжний внук, і племінник, однокласник, побратим, колега, товариш так хотів жити ! Навіть у останні хвилини думав не про себе – про своїх підопічних, молодих воїнів, які тільки –но починають доросле життя. Захистив інших своїм тілом.

    Сумно від того, що уже нічого не можна змінити. Ніколи більше не дочекаються свого  Вітю ні маленька донечка, якій хотів купити «Найкращу біленьку суконьку, щоб була схожа на ангелочка», ні дружина, яку обіцяв любити ніжно і вірно все життя, бути захисником і оберегом, ні батьки, яким казав, що  буде опорою до старості, ні рідні брати, які похилилися, як три дубочки, коли проводжали Вітю у останню путь, ні дядько з тіточкою, ні двоюрідні сестрички, для яких був прикладом і ідеалом «справжнього» чоловіка. Осиротіло велике сімейство. Плакала  - ридала рідна хата воском свічок, на подвір’ї стояла німа мертва тиша. У такі хвилини на душі немає слів. Тільки сльози і смуток.   

     Як важко прощалася Дубівка зі своїм дитятком. Загинув Герой… Загинув за те, щоб нашу землю не топтала чорна нечисть, щоб жила на землі любов і правда, щоб вічно жило добро.

    Траурна процесія простягнулася майже на кілометр. Віддати останню честь бійцю – патріоту прибули керівники району, організацій, друзі, односельці, однокласники. Провести в останню дорогу свого побратима приїхало понад 50 бійців Миколаївської 79 аеромобільної бригади. Вони майже три кілометри до цвинтаря несли на плечах труну з тілом загиблого бійця.

    Під час прощання зі сльозами на очах усі говорили, що ціною життя ось таких безстрашних бійців на Сході України стримується просування терористів усередину країни. І Віктор став жертвою братовбивчої війни заради того, щоб вона не дійшла до рідного села Він загинув, підірвавшись на міні- пастці, яку встановили  нелюди, що жадають крові наших бійців, але врятував своїх товаришів, які йшли за ними. «Віктор Ковальчук – герой!», - так говорили його побратими, так  вважають земляки. Тому й лунало на кладовищі : «Герої не вмирають!».

    Військовослужбовці не  приховували сліз. На похороні плакали всі : і жінки, й чоловіки. Крізь сльози проривалися запитання, послані в небо : « За що ? Коли закінчиться ця незрозуміла війна?».  Та поки що на це складне запитання відповіді дати не може ніхто.

    Присутні схилили голови перед пам’яттю земляка, який поклав молоде життя задля миру в нашій державі. На честь воїна – героя прозвучали залпи військового салюту.

    Герої не вмирають. Вони у наших серцях, у пам’яті, в історії. Їхні життя – це подвиг. Вони вічно живі.

    Ніколи не забуде Дубівка свого героя.  На стіні школи, де навчався Вітя, висітиме меморіальна дошка з його ім’ям, його портрет- на почесному місці. А поряд свічка, квіти і  вічний смуток.                                                            5

    А ще про нього пишуть твори, присвячують уроки і виховні години.      

    Місцева жителька Надія Корніцька написала вірш, який опублікувала районна газета «Сільські новини». Ось він : 

           ПАМ’ЯТІ  ВІКТОРА  КОВАЛЬЧУКА  

Нависли чорні хмари 

Над рідною землею :

Брати наші колишні

На нас війною йдуть,

Не думавши про те, що в Україні

Тут їхні друзі й родичі живуть.

Тож піднялись на захист Батьківщини

Найкращі наші доньки і сини.

З усіх куточків нашої Вкраїни

На Схід до бою їхали вони…

Довгі ночі безсонні

Мама з Богом бесіди вела,

Не за себе просила – за сина,

Що на війну поїхав із села.

Учора ще кохав він молоду дружину,

Маленьку донечку до серця пригортав,

Усім додому повернутись обіцяв.

Та не дотримав слова –

Кати прокляті не дали.

І вже з окрайцем хліба на столі стоїть чарчина

Й оплакують батьки іще такого молодого сина.

Глибока скорбота у наших серцях,

Перед тобою, Вітю, ми низько голови схиляєм,

Хай пухом Тобі буде ця земля.

Такі, як Ти, герої – не вмирають.

    Загинув ГЕРОЙ… Але ж герої не вмирають. Сивими журавлями їхні душі відлітають у вічність, а пам’ять про них залишається назавжди в серцях батьків, друзів, рідних, земляків, бойових товаришів. Вони живуть вічно, бо життя нескінченне.

                                          ЖИТТЯ -  Т О Б І…

Життя – Тобі, безсмертний наш герою,

Життя, яке ти власним тілом захистив.

Бо понад все любив ти правду, волю,

Життя любив і вже живе любив.

Любив весняні світлі ранки,

Коли витьохкують щасливі солов’ї,

Любив і літні росяні світанки,                                      6

Мабуть,  найкращі  в рідній стороні.

Любив осінню тиху насолоду,

Коли в садах панує листопад.

Любив життя, любив дівочу вроду,

Зірки збирати, як на небі зорепад.

Загадував бажання, прагнув долі,

Любив сміятись, був таким ясним.

Любив засніжене зимою поле,

Та залишився вічно молодим.

Життя не може так ось обірватись

Не треба вічно жити у журбі,

А треба вірити, любити і сміятись :

ЖИТТЯ – ТОБІ !