«Життя тобі»

Шахова Наталія, 10 клас Дубівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Розповідь-спогад «Вчителько моя!»

    Я, учениця 10 класу, Дубівської школи І-ІІІ ступенів хочу передати розповідь - спогади, власні приклади з життя моєї улюбленої вчительки української мови та літератури Кузьменко Тетяни Федорівни,  яка вчила мене любити рідну мову, літературу, грамотно писати, правильно читати поезії, відчувати серцем, душею прочитане, висловлювати власну думку, власні погляди на життя. Часто згадую її улюблене народне прислів’я: « Життя прожити – не поле перейти».

    Про себе Тетяна Федорівна розповідала, стримуючи хвилювання, навіть сльози. Ми, учні, знали її біографію, ніби читали оповідання про життя її,…              - На безкраїх степах Таврійського краю розкинулось невеличке село Нова Благовіщенка. Люди тут жили як одна сім’я. І в радості, і в горі  допомагали один одному. Тяжко працювали, бо не було техніки, тому всю роботу виконували вручну. Допомагали корівки, бо не лише годували родини, а й  орали, возили сіно, солому, зерно…

    У великій сім’ї  М. І. Жужі було 11 дітей, які росли один за одним. Старший Федір був опорою батька.  

   Федір і Гафійка мали донечку Клавуню і ось дочекались поповнення- 14.06.1941р.. народилася Тетянка. Лише 8 днів любувались красунею. Страшне слово « війна» приголомшило людей. 50 чоловік, в тому числі і Федора Жужу, виряджали за село ( така традиція, за селом збирались, коли виряджали юнаків в армію, за селом влаштовували свята…), виряджали, не знаючи, надовго пішли… чи ні.

   - Федю, що ж мені робити ? – зі сльозами на очах спитала Гафійка, – Двоє діточок, хто ж їх захистить, хто допоможе?

   - Нічого, рідна моя, бережи Клавуню, а ця, маленька, … Мабуть, не судилась їй доля…  Прощавайте. Це були останні слова. А в жовтні звістка : « Ваш чоловік Жужа Ф.М. загинув при визволенні Севастополя…».

     Не повернувся, залишилась хата без тата. А ця «маленька» стала для мами великою помічницею, радістю, щастям у маминому житті.

    А роки,  мов ті дикії коні, летять і летять. Уже Тетянці пора до школи. А мамі клопоту такого прибавилося, що й сказати страшно : захворіла старша донечка. Як бути? Що робити ? Ледь не збожеволіла.

   Допоміг рідний дядечко Семен : сам повіз Клавуню в обласну лікарню.

   А меншенька взяла огризочок жовтого олівця, замотала в газету і пішла до школи. Не звернула  увагу на вчительку, Галину Андріївну, яка зі сльозами на очах дивилася на майбутню ученицю. Дуже хотіла вчитися.

   Ось уже і сім класів закінчила, подруги будуть продовжувати навчання в іншій школі, середній, до якої шлях дев’ять кілометрів.

   Плакала мама, плакала й Тетяна, бо хотіла вчитися, та не було за що. Тож довелося влітку ходити на роботу - збирати колоски, щоб купити резинові блискучі чобітки, теплу куфайку та хустину. Бо ходити щодня взимку холодно і далеко. Згадує : «Бувало, прийдемо до школи, а прибиральниці розтоплюють грубки, запрошують нас (п’ятеро з Н-Благовіщенки), щоб погрілися. А ноги задубіли, прикипіли до підошви чобіт…»

   Коли закінчувала десятирічку, турбувалася : куди ж закине доля?

   Взяли на роботу в дитячий садок, де пропрацювала два роки. До цього часу пам’ятала літній день, коли визвали до сільської ради «люди» з райкому комсомолу, вручили «путівку в життя» : працювати дояркою.  Три роки життя було нестерпним - у 18 років тричі на день вручну подоїти, занести силос, полову, почистити корів, здати молоко. Уже всі доярки давно вдома, а Тетяна ще на роботі. Руки попухли, коси не заплетені.

   Та світ не без добрих людей. Учитель української мови та літератури Скорик Микола Пантелійович допоміг і підготував її до вступу в Херсонський педінститут ім.. Н.К. Крупської на заочне відділення. Два роки поступала, бо повідомлення, що здала екзамени і зарахована студенткою першого курсу , десь «зникло». На другий рік теж ледве не «зникло», та Микола Пантелійович сам поїхав в інститут і привіз повідомлення 17 вересня 1962р. А 18 вересня отримала направлення в Запорізьку початкову школу, де й пропрацювала два роки.

   У той час розпочалось будівництво села Дубки. Приїздили переважно молоді юнаки з Чернігівщини, Полтавщини, Вінничини.

   Одночасно в центрі села будували восьмирічну школу і будинок для вчителів. 

   1 вересня 1964 відкрила двері нова восьмирічка, куди було й запрошено Жужу Тетяну Федорівну працювати вчителем української мови та літератури. Хвилюванням не було меж. Читала мову, літературу, історію, німецьку мову, географію.

   А в 1965 році одружилася і отримала квартиру у новому будинку для вчителів.

   Село розросталось, народжувалися діти. Приміщення школи було малого розміру, а школярів багато (було до 28 учнів у класі). Директор радгоспу Литвин М.І. запропонував  побудувати нову середню школу, а в приміщенні старої – створити дитячий садок. 

   Силами учнів, вчителів,громадськістю села насаджували біля школи сади, квітники, алеї випускників. Пишаємося ми, дубівчани, меморіалом Слави, який розміщений біля школи. Це стела Скорботної Матері та пам’ятник Невідомому солдату. Останній має свою історію.                                          

                                                  ОБЕЛІСК 

Давно бої гарячі відгриміли.

Вогнями щастя рідний край горить.

Та, наче вартовий, над долею людською

У тихім парку обеліск стоїть.

                                     І хоч у давність відійшли ті роки,

                                     Та рани в серці ятряться й болять,

                                     А матері у снах стрічаються з синами,

                                     Що, заколисані війною, вічно сплять.

Їм не судилося дожить до Перемоги,

Побачити свій край, мов яблуневий цвіт,

Вони упали на запилені дороги

У своїх двадцять недожитих літ.

                                     Над обеліском непорушна тиша,

                                     Лише в задумі парк гіллям шумить,

                                    І на побачення до сина мати вийшла,

                                    А він на привітання все мовить.

А поруч них – пташине щебетання

І сива мати, як туман, коса. І сльози нескінченого прощання

Поглинула у відчаї роса.

                                    Скільки б тих літ відтоді не минуло,

                                    В очах у матері завжди печаль.

                                    Шепочуть її губи безупину :

                                    «Прощай, синочку милий мій, прощай!

Ніколи вже з тобою не зустрінусь,

Не пригорну, як милеє дитя…»

І капають ті сльози материні …

Довіку вже не буде їм кінця.

   Любить і шанує Тетяна Федорівна творчість Великого Кобзаря. І любов цю читаємо в рядках її вірша :

Він син кріпачки і народу син,

Поет, письменник, геній всього світу,

Борець за правду, за добро, за мир.

Він- автор «Гайдамаків», «Заповіту»…

                                             Кобзар засуджував політику царизму

                                             І ненависний кріпосницький лад.

                                             Він закликав народ боротися за волю

                                             І ні на крок не відступать назад.

Любив природу, милувався нею,

Хотів, щоб і життя було таким.

Засуджував «писаків» реакційних,

Що вихваляли в Україні «рай земний».

                                             Народи Чехії, Кавказу, Казахстану

                                             Були для нього, мов брати.

                                             Він закликав усіх до боротьби за волю.

                                             Разом іти до світлої мети.

А в дружньому «Посланії…» палкому

Він різко засудив «народолюбців» тих,

Хто на словах взивав себе «братами»,

Насправді і не думали про них.

                                            Він закликав любити рідну мову,

                                            Бо стверджував усім життям своїм :

                                           « Живе в народі мова, житиме й народ…»

                                           І всі ми, друзі, впевнені у тім.

Кобзарю мій, любив ти Україну,

За що карали, гнали пішки в заслання,

Проте «карався, мучився, але «не каявсь»,

Віддав себе за наше майбуття. 

                                          Ти мріяв про відродження Вкраїни

                                           І вірив, що здійсняться мрії всі твої :

                                           « Врага не буде, супостата,

                                           А буде син і буде мати,

                                           І будуть люди на землі».

   Грізний 1943р., рік визволення Горностаївщини від німецько-фашистських загарбників. Як учитель української мови, вона не змогла залишитися осторонь цих подій. У 1988 році на 9 травня написала вірш, який присвятила Невідомому солдату, котрий загинув, визволяючи наше село Красну Хатку від німецько-фашистських загарбників.

                                           Солдат

                Ти поліг, юний друже, так рано,

                 Ще не встигши пізнати життя,

                 Впав, як сокіл, поранений в груди,

                 Полетівши навік в майбуття.  

                                               Над тобою схилилися віти,

                                               Мов шептали: “ Синочку, вставай,

                                               Подивись, скільки горя навколо,

                                               Йди вперед, визволяй, визволяй !

                 В тебе ж ненька є рідна старенька

                 Кожен день виглядає, мабуть,

                 І не віда того, що скінчилась

                 На Херсонщині довгая путь.

                                                Та дбайливі дівочії руки

                                                 Влаштували домівку тобі

                                                 За селом, в лісосмузі, під дубом,

                                                 Посхилявшись у тихій журбі.

                 А коли все скінчилось назавжди

                 Й перемоги салют пролунав,

                 Обсадили могилу квітками.

                 Невідомий, ти рідний нам став.

                                                  І щороку, на День Перемоги,

                                                  Ми до тебе селом всі йдемо,

                                                  Щоб сказати велике спасибі

                                                  За життя, у якім живемо. 

                  Спи спокійно, безсмертний герою,

                  Ти у кожного в серці у нас. 

                  Ти крокуєш із нами до щастя

                   І ми віримо – прийде той час !

     З цього часу і розпочала Тетяна Федорівна свою поетичну діяльність : писала вірші, вітання колегам, жителям села, друкувала статті про життя школи в районній газеті «Сільські новини».

   Одного разу  з учителем музики Дмитрієвою Н.М. вирішили : школа повинна мати свій Гімн. І ось уже на урочистих лінійках разом з Гімном України учні співають Гімн школи : слова Тетяни Федорівни Кузьменко, музика Наталі Миколаївни Дмитрієвої.

   19 червня 2004 р. в районній газеті «Сільські новини» було оголошено конкурс «Ой не ріж косу, бо хорошая…», в якому прийняла участь і Тетяна Федорівна . Підсумок цього конкурсу і нагородження переможців повинні відбутися 19 грудня 2004. Та саме в цей день учасниця опинилася на операційному столі. А через 6 років такий конкурс, присвячений 219- річчю міста,  проводився в Каховці. Тетяна Федорівна зв’язалася з редакцією газети «Каховська зоря», куди написала статтю «Краса врятує світ» і вірш «Ой не ріж косу…». А 25 серпня була запрошена на свято, де отримала на конкурсі перше місце за розкішну косу та її довголіття. Так, закосичену вчительку пізнають по косі, якій уже 54 роки.  

 «Ой не ріж косу, бо хорошая…»

 Піввіку прослужила ти мені

І стала вже не пишною косою,

Та ти для мене завжди – оберіг,

Красо моя, горджуся я тобою.

Піввіку, прослужила ти мені,

Була мов промінь сонця ясний,

І гріла, мов та матінка, теплом,

І пахла, мов той сад – такий прекрасний.

Не знала ти шампунів дорогих, 

Але росла, мов житечко весною, 

Бо мила тебе матінка моя

З дитячих літ водою луговою.

Піввіку нерозлучні, завжди вдвох,

Бо ти мені, як доля та щаслива.

Моє дитинство, юність ти моя,

Кохання  моє вічне, незрадливе.

Красуні пишнокосі, чарівні !

Звертаюся до вас з хвилюючим я словом :

Не ріжте, ой не ріжте ви коси,

Краси, навіки даної  вам Богом !

    Любить Тетяна Федорівна літературу і шанує творчість Великого Кобзаря.

    Працюючи в школі, проводила щороку Шевченківські вечори, конкурси, вечорниці.   

    Тетяна Федорівна була 10 років  керівником гуртка «Перлини душі моєї», членами його – учні різного віку ( 5-11 класи)  любителі поезії, гумору, драми.  Старшокласники вчилися самостійно писати власні поетичні рядочки, смішинки на шкільну тематику, навіть гуморески. А навчала цьому Тетяна Федорівна, котра написала багато і поезії, і гумору.

   Сміх – це ліки. Хто багато сміється, сміється від душі, до сліз, той довго і весело живе на світі, - так говорить народ. Хто ж  не любить гумору? Хто не  захоплюється гуморесками О. Вишні, П. Глазового…? Хто не читав гумор Т.Ф. Кузьменко, хто  не чув його з її вуст?  Їх багато , послухайте…

                                                Похвалився

 - Всього рік бібліотеку

Домашню збираю

І вже сотень дев’ять майже

Книжок цінних маю .

• Де ж береш ти їх, признайся ? –

Питає Гнат Кузю.

• Найчастіше в бібліотеці

Ну, а ще -  у друзів

    Майже в кожному випуску районної газети «Сільські новини» друкуються її вірші, статті, вітання людей свого села.

   Ось уже 50 років проживає в Дубівці, а рідне гніздечко, де народилась, де пройшли її дитячі, шкільні роки, не забуває ні на мить. Щороку, 9 травня, на мітингу, присвяченому Дню Перемоги, читає вірш про подвиг Надії Мельник, яка ціною свого життя врятувала командира, звільняючи село Н.Благовіщенка.  

                                            Присвячую Надійці !

Ішла війна. Глибока осінь 

Фашистська гадь повзе на схід.

Пішла Вітчизну захищати 

В неповні ще шістнадцять літ.

                                         Надійка, родом із Одеси,

                                         Гарненька, ставна, молода,

                                         Привітна, скромна, говірлива,

                                         Весела вдачею була.

В той час була вже комсомолка

І зброю першою взяла…

І від Одеси до Херсона 

Кривавий шлях вона пройшла.

                                          З обов’язками санітарки

                                         Справлялась дівчина щодня. 

                                          Допомагала куховарам,

                                          Листи  пораненим читала

                                          І надихала їм життя.  

Чи знала ти, що це останній

Жовтневий день в твоїм житті?

Що не одержиш нагороду

За ратні подвиги твої.

                                          За що, спитаєш, нагорода?

                                          За все, Надійко, перш за те,

                                          Що врятувала командира,

                                          Що, дійсно, подвиг ти здійснила.

                                          Спасибі, дівчино, за все.

Та ти живеш в серцях народу

І в пам’яті людей села,

В якому є твоя могила

І обеліск з твоїм портретом,

Й червона зірка там сія.

    Не може стояти осторонь Тетяна Федорівна від проблем, які наразі найскладніші, найболючіші – це життя сьогоднішнього села. Гірко дивитися, як руйнується воно на очах. Молодь їде в місто, люди похилого віку вимирають, залишаються руїни та сади, дерева, які нагадують, що тут жили люди, мріяли про щастя, будували плани на майбутнє, берегли свої оселі, допомагали один одному і в радості і в горі.

    Скільки теплих слів чули ми, учні, на уроках Тетяни Федорівни про любов до рідних і близьких, до рідного батьківського порога, до Людей свого села, до природи, до всього прекрасного, що є на світі.

    Любить ця вчителька, дитина війни, Відмінник освіти України, людина з вищою освітою, вищою категорією,  ветеран праці свою школу, колег, людей свого села, а найбільше – школярів. Їм вона віддала своє серце, душу, любов, свої знання.

   Кожен урок Тетяни Федорівни був повчальним, цікавим. Навіть про кохання відповідь вчительки запам’яталась, мабуть, нам на все життя.

 - Дорогі мої, знайте, на світі не існує  людини, якій би була байдужою тема кохання. Можливо, що це і є  те найблагородніше почуття, яке робить людину людиною. Кохання робить нас добрими і лагідними, чуйними і чистими. І здається, що саме воно є рушієм життя, бо всі безумства і всі благородні пориви звершуються людиною в пориві кохання. Тож покохайте людину своєї мрії не за багатство, а за чисту душу, справжні почуття, ніжне почуття, справедливість.                    

   Я часто згадую урочисті лінійки, які проводила Тетяна Федорівна разом з нами, присвячені рідній мові, святому хлібові, рідному краю та найріднішій у світі людині – Матері.

  - Дорогі діти, запам’ятайте, що Матір – найрідніша і найдорожча у цілому світі людина, і все в дитині -  від матері. Це вона вчить нас вимовляти перші слова, посміхатися до людей, говорити з ними ввічливо, з любов’ю. Бо, пізнаючи закони життя, саме від матері ми перейняли наймудрішу науку – любити людей, бо лише в любові народжується прекрасне. Ненці, яка дарує нам життя, яка вчить нас по совісті жити і любити людей, любити життя, рідну землю присвячені рядки М. Рильського, А. Малишка, Д. Павличка, В. Симоненка…     

    Завжди пам’ятайте  Матір – Берегиню, духовну опору роду, яка дала нам життя.

   Пройшли роки. Вже 15 років немає Клавуні, 5 років як померла Гафійка. А та, котрій «не судилося вижити», викохала з чоловіком двох доньок, милується двома онуками і маленькою онучкою Катюшею.

   Життя є дар Божий. Ми повинні берегти цей дар, як святиню :

А час біжить. Куди? Ніхто не знає.

Чому про це не думаємо ми ?

Й життя кудись швиденько пропливає,  

А нам здається, що даремно прожили.

Не можем свою долю ми змінити,

Але під силу нам покращити життя,

Ми можемо навчитися любити

І не тримати в собі ніжні почуття.

Ми можем дарувати свою ласку,

В підтримку слово вимовить чи два,

Дитині розказати щиру казку,

Щоб сни прекрасні бачила вона.

Усім потрібно завжди пам’ятати :

Не вічні в цьому світі, люди, ми.

Нам необхідно інших поважати,

Щоби не жити, як колись жили.

Любіть себе, та не безмежно,

Не бійтесь правди, хоч яка гірка,

Робіть, що хочете, та обережно,

І не лякайтесь сліз, що як ріка.

Життя – це подарунок для людини

Це шанс безсмертним спробувати стать,

Це найдорожчий скарб, єдиний,

Який не можна обмінять.

Нехай Господь пошле в серця наші радість, душевний мир, здоров’я, успіх у добрих ділах і добробуті. Будемо ж постійно молитися, щоб він воскресив наші душі і дарував нам любов, яка є основою земного і вічного життя. 

   То ж, дорога  моя Вчителько, Життя – Тобі !

    Осипаються дні пелюстками,

    Непомітно спливають роки .

    Не сумуйте, пишайтесь літами,

    Бо не марно прожиті вони.

    Хай над Вами небо голубіє,

    Не знають втоми руки золоті;

    Нехай душа ніколи не старіє,

    А серце не втрачає доброти.

    Любові, добра вам, чистого неба

    І просто людського тепла !